Хоча це буде звучати гучно. Крім нів із нами їхали Вранглер, Джимнік, Самурай і Тойота 70-ї серії. Група в нас зібралася дуже різношерстою, як за місцем проживання (Німеччина, Австрія, Угорщина, Литва і звісно Україна), так і по рівню підготовки. Але це все нас тільки більше об’єднувало як при доланні труднощів бездоріжжя, технічних моментів, так і розпивання горючих матеріалів. Послідні допомагали відкривати талант в освоєнні іноземних мов стахановськими темпами. Але тільки на ніч, зранку все ставало на свої місця.
Маршрут заздалегідь був орієнтований на естетику, тобто показати те, що чим ми маємо гордитися, чим наш край нагородила природа. Звичайно, Карпати це така місцевість, де не має легкодоступних міст. В тому чи іншому випадку, важкі міста траплялися. Але переважна частина маршруту була легкою в нашому розумінні слова. Нашим колегам по техніці і приводу із західної Європи вона видалася цікавою, містами важкою. Ясна річ, ми в цьому виросли і сприймаємо це як будення. Вони ж за такі, скоріше б сказав за подібні умови повинні платити кошти, аби випробувати себе і автомобіль в закритому офф-роуд парку.
В основної частини був саме такий досвід, один-три виїзда в закритий парк. Але наші умови далеко не такі. Тут не знаєш на перед що тебе очікує за сьомим поворотом із шести які є в закритому парку. Заздалегідь всі були про це проінструктовані, щоб в подальшому звести до мінімуму пошкодження автомобілів та інші не приємні моменти.
Друзі ж з Литви почували себе у своїй тарілці. І якщо можна було їх чимось дивувати, так це краєвидами.
Стосовно техніки, то в складі нашої групи був крокодил, точніше довгобазна ніва.
За неї я переживав само більше. Крім того з низу вона була з газовим балоном, який значно зменшував її геометричну прохідність. На мій превеликий подив, і всіх інших учасників, вона їхала практично бездоганно, навіть в деяких випадках краще ніж інші авто. Водій як такого досвіду про бездоріжжю не мав. Вона більшість маршруту їхала за мною. І в мене складалося по деколи таке враження. Що вона прив’язана до моєї ніви. Інші відставали, а крокодил впевнено їхав не відстаючи.
Стосовно вранглера, то він був на 235-х колесах 15 радіусу. Кліренс виходив нижчим ніж у стокової ніви.
Дві ніви мали понижені роздатки, що суттєво полегшило їзду на кам’янистих підйомах людям, які такого досвіду не мали.
Перед тим як розпочати розповідь про саму подорож, хочу виразити подяку нашим прикордонникам, які нам надали дозвіл на перебування в прикордонній зоні, всім своїм місцевим колегам по приводу, які так або інакше допомогли в здійснені цих двох турів, власникам готельно-ресторанного комплексу «Золота Підкова» в розміщенні туристичної групи.
Отож, день перший. Невеличкий брифінг перед виїздом і вирушаємо із комплексу «Золота Підкова» в напрямку м. Мукачево, де заправляємо автомобілі паливом.
По дорозі зустрічаємо колону з таких машин:
Всі нам дружно сигналять і махають руками. Як не крути, а не кожного дня зустрічаєш колону «Нів», та ще й з іноземними номерами.
По дорозі в м. Тячів закупляємося продуктами харчування в супермаркеті «Барва».
Доїжджаємо до с. Ділове, де робимо зупинку для реєстрації перед виходом на маршрут.
Але черговий відмовляє у реєстрації, мотивуючи це не підконтрольністю йому вказаного мною маршруту. Перенаправляє нас в с. Богдан.
Доїхавши до кінця Рахова, а це була приблизно 17 година, робимо послідню заправку пальним перед з’їздом з асфальтного покриття.
Погода супроводжувала нас сонцем і чистим небом. В с. Богдан реєструємося у прикордонників.
Цього разу все пройшло гладко. Без всяких заперечень ми отримуємо дозвіл, але цього разу в усній формі. Жодних пропусків. Замість нього номер тел. Раніше ж їх виписували. Ну, хто зна, все тече, все міняється. А в нас зараз попереду початок самого цікавого, з’їзд з асфальтного покриття і підйом за межі села в сторону Україно-Румунського кордону.
Дорога відразу почала стрімко набирати висоту, супроводжуючи нас глибокими коліями і промоїнами. Але все було сухо. Тому потихеньку піднімаємося.
На одному із підйомів у Самурая лопає задня ресора. Фіксуємо задній міст стяжками і продовжуємо підйом.
Згодом починають з’являтися калюжі з коліями. Тут в очах кожного запалюються іскри адреналіну, вираз лиця змінюється на радісний як у малечі. Ну що, дехто старається об’їхати, але основна маса бажає видовища і їде на пряму піднімаючи вверх купи бризг води і болота.
А Гінтас взагалі притримується принципу: «Я знаю путь короче…»
Але до запланованого місця ночівлі нам ще потрібно здолати декілька кілометрів, які є більш цікавішими. Попереду нас чекає ще більше Карпатського болота!
Деяким автомобілям цей відрізок дороги не хотів даватися, але це все було в силу відсутності навиків їзди по таким дорогам. В справу пішли лебідки, важка артилерія в якості Тойоти. У всіх відразу з’явився азарт, всі відразу почали проявляти активність: одні почали фотографувати, інші проявляли себе у виборі напрямку руху подолання колій наповнених водою і болотом.
Через деякий час, доїжджаємо до запланованого місця ночівлі. Розбиваємо табір на мальовничій і затишній полянці. Перша ніч біля вогню і під кришталево чистим небом осяяним яскравими зірками, обговорення вражень від проведеного дня, розпитування по маршруту на наступний день, вечеря і просто спілкування…
Ранок наступного дня видався з таким само кришталево чистим небом.
Я проснувся по старій звичці десь біля 7-00, але на мій подив я був випереджений моїм товаришем із Угорщини, який був у нас в якості фотокореспондента. Він до речі, представляв Угорський форум нівоводів.
Після сніданку, всі займаються своїми справами: друзі з Литви міняють на Самурайчику поломану ресору, благо в запасі була передня, що абсолютно не змінило її призначення.
На Крокодилові зтягнулася задня частина глушника…
Фелікс із Литви: права рука Ремігіса, штурман, помічник у всіх його справах…
Ремігіс: пілот, механік, повар… Одним словом Литовський «Живчик»
Хлопці на Вранглері зрозуміли, що в них на машині є не потрібна річ, а саме передній стабілізатор. Його і в цей час успішно демонтовують.
Душа і центр компанії, талант в освоєнні іноземних мов, людина яка вирішить будь-яку конфліктну ситуацію, людина яка не шукає об”їзду важких ділянок маршруту – тільки прямо і вперед! Просто Гінтас! Лівіше від нього його вірна сопутниця, штурман і дружина в одному – Раса. В кепці –я). Не попутайте ліве з правим!!!
Єва, дружина Альгіса на Тойоті теж не гаяла часу і займалася любимою і корисною справою
Зібравши всі речі, вирушаємо вище, наша ціль цього дня доїхати мінімум до полонини Щавник. Виїхавши на вершину гори, робимо досить багато фото зупинок. Тут дійсно є що подивитися, чим помилуватися. Та й стоїш в прямому розумінні на межі України.
По дорозі зустрічаємо велику кількість груп піших туристів. Всі дружньо нам махають, і ми їм теж.
На цій ділянці дороги в нас темп не дивлячись на відсутність бездоріжжя, був досить повільним. Багато разів робили зупинки для фото сесій. Нашим колегам із-закордону дуже цікаво було спостерігати і фотографувати наші дику краєвиди, цікаво було їм бачити вершини гір подальші наші точки маршруту.
Ближче до вечору, доїхаши до пол.. Щавник.
Надалі в нас запланований спуск до річки Біла Тиса, звідки їдемо в напрямку с. Говерла.
Але на перехресті повертаємо на право, в бік гори Піп Іван Чорногірський, і ближче до його підніжжя розбиваємо наступний табір. В цей вечір вперше нас накрила невеличка хмарка, але з рясним дощем. Але згодом з’явилося сонечко, і погода стала знову хорошою, а на самий вечір взагалі хмари зникнули.
Ранком беремо курс на с. Говерла, звідки їдемо в бік г. Петрос.
Оформлюємо в’їзд, і знову гайда в гори. Стрімко дорогою що йде серпантинами набираємо висоту. Дорога звичайна, ніяких складнощів не викликає.
Доїхавши до перемички, доки була наїжджена дорога, виходимо на маршрут із болотними ваннами. Ванни були наповнені водою, досить із стрімкими в’їдами і виїздами. Але долання цього відрізку вимагало обачності, досить високі каміння ховалися під водою. Крім того дорога йшла під лівим нахилом, що вимушувало йти в розвідку, наперед обирати траєкторію і розраховувати на підказки штурмана, щоб авто не зіскользнуло з дороги.
Далі буде....
Ждем!
Молодці!
